Давно забутий і нещодавно знову віднайдений для нащадків київський художник кінця XIX – початку ХХ століть Сергій Іванович Світославський не лише писав сповнені дивовижної ліричності пейзажі, малював їдкі карикатури, був прекрасним педагогом, відважним мандрівником, щедрим жертводавцем і самовідданим захисником тварин. Він іще й без зайвих сумнівів ставав на захист майна, здоров’я й життя – власного та оточуючих. Про це свідчать деякі деталі його біографії
Митець, учитель, позбавлений прав
На хвилі інтересу до забутих, але згодом віднайдених майстрів образотворчого мистецтва – життя й творчість видатного київського художника Сергія Івановича Світославського (1857 – 1931 роки) досліджено досить ретельно. Ключові моменти його біографії такі.
Випускник Московського училища живопису, скульптури й архітектури, автор понад 150 картин, київський передвижник, учасник понад 50 виставок. Одна з них, Всесвітня Паризька у 1900-му, піднесла його «до рівня вежі пана Ейфеля» – бронзова медаль за роботу «Заїзд у Москві» вартує уваги.
Член журі конкурсу проектів пам’ятника Тарасові Шевченку, захисник тварин та один із засновників Київського зоопарку. Приятель багатьох відомих меценатів того часу: Павла Третьякова, Семена Могилевцева, Миколи Терещенка – останній скуповував картини Світославського, буквально вириваючи їх з-під пензля.
Величний образ Сергія Івановича передає фігура Мойсея зі Скрижалями Заповіту в руках на одній із фресок Віктора Васнєцова у Володимирському соборі.
Вчитель живопису, улюбленець молоді, що надав у своїй майстерні притулок багатьом студентам, вигнаним «за бунт» у 1905-му. Серед його слухачів – такі визнані майстри, як Олександр Богомазов, Олександр Архипенко, Софія Левицька. Відважний мандрівник, що діставався найвіддаленіших куточків Центральної Азії. Уїдливий карикатурист, котрий не на жарт дратував владу своїми влучними малюнками.
Самотня, хвора, напівсліпа літня людина, що заробляє на прожиття лудильним і малярським ремеслом, що порається на своєму маленькому городі, доживає віку у старенькій хатинці батьків по вул. Кирилівській, 96 – у садибі, що майже щовесни затоплюється дніпровською повінню. «Колишній», позбавлений усіх прав новою владою, якій виявилися не потрібні «лірики». Шляхетний старий, який незабаром знайде вічний спокій у одній із могил Лук’янівського кладовища.
Віднайдений нащадками самобутній майстер, автор робіт, які вважають за честь виставляти у себе музеї та якими пишаються колекціонери.
Усе це – Сергій Іванович Світославський.
Але він брав до рук не лише пензля чи олівця. Бували у житті випадки, коли майстрові ставав у пригоді… револьвер.
А було все так.
«Ніч яка місячна…»
Повернувшись із Москви до Києва після невдалого шлюбу у 1894 році, Сергій Іванович знайшов розраду у напруженій праці. Етюди на дніпровських кручах, робота у майстерні, підготовка до виставок, увага до творчої молоді, піклування про тварин, догляд за старими батьками – щоденні турботи заповнили увесь вільний час, помаленьку зцілюючи душевні травми. Але одного разу, холодної осінньої ночі, з’явився новий клопіт.
Світославські володіли двома садибами, розташованими одна навпроти одної, на тогочасній околиці Києва Куренівці. І ось, вночі 4 листопада 1896 року за старим стилем до одного з подвір’їв вдерлися злодії. Проте, не змогли зламати замків на господарських будівлях. Крадії пішли геть майже із порожніми руками – забравши лише сокиру, старе колесо й різний мотлох. Загалом, такі витівки київської «босої команди» не вважалися чимось незвичайним.
Але лихі люди можуть повернутися знову, слушно вирішив господар. Судовий хронікер «Киевлянина» розповідає: «Дізнавшись від двірника і робітників, що вночі у садибі побували злодії, котрі намагалися зламати замки, домовласник Світославський, підозрюючи, що злодії виявлять бажання відвідати його садибу ще раз, наступної ночі вирішив не лягати спати, а очікувати їх.
Через те, що садиба пана Світославського прилягає до міської левади, то, вважаючи, що зроблять напад звідти, домовласник влаштував тут свою засідку. Йому довелося чекати майже до другої години ночі, і ось дійсно він побачив трьох людей, що йшли лугом навпростець до його садиби. Ніч була місячна, і Світославський мав можливість добре роздивитись їхні постаті та вбрання, хоча й не міг розгледіти облич. В руках у зловмисників були якісь предмети».
Коли трійця наблизилася, Сергій Іванович голосно запитав, що їм потрібно. Не звертаючи уваги, силуети прямували далі. Залишивши свою схованку, художник з револьвером у руках заступив їм шлях і вистрілив у повітря, намагаючись нікого не зачепити.
Зловмисники не чекали відсічі, тож кинулись у різні боки, гублячи злодійські інструменти. Світославський намагався їх переслідувати й затримати хоч кого-небудь, але незабаром відстав. Довелося ні з чим повертатися додому, по дорозі кілька разів зупиняючись та стріляючи вгору для остраху.
Але безсонною ця місячна ніч виявилась не лише для учасників сутички.
«Беня знає за облаву…»
Дачне міжсезоння – із середини осені до середини весни наступного року – зазвичай додавало головного болю правоохоронцям київських передмість. Коли після відпочинку до міста поверталися дачники, їхні літні оселі ставали ласим шматком для місцевих злочинців. Грабувати дачі киян вважалося хоча й не надто прибутковою, але цілком вигідною й безпечною справою. Нечисленних сторожів легко дурили – але ті й самі не мали великого бажання протистояти злодійським ватагам.
Те саме відбувалося і на Оболоні у кінці XIX століття. Пізньої осені більшість її мешканців переїжджала ближче до центру, окремі ж обивателі, які жили тут протягом року, тихо сиділи по домівках. А у Плоскому поліцейському відділку Києва починалася гаряча пора.
Не став винятком і 1896 рік. Восени у садибах навколо Оболонської затоки сталася ціла низка крадіжок. І хоча цінність викраденого загалом була невелика – населення занепокоїлося. А поліцейські чини, розглянувши зібрані відомості, дійшли висновку, що усі ці випадки – справа рук однієї зграї. Лиха компанія відрізнялася хоробрістю й неабияким везінням, легко оминаючи поліцейські пастки.
Тож коли надійшла інформація, що серед городів на березі Дніпра, поруч із міською левадою, у землянці сторожа збираються якісь непевні особи, керівництво зважилось на тодішній традиційний поліцейський захід – облаву – у ніч на 5 листопада. У призначений час велася ретельна підготовка, непомітно пересувалися групи городових. Раптом нічну тишу розірвали постріли – це Сергій Іванович віднаджував непроханих гостей.
Операція була на межі зриву – але начальство вирішило її не скасовувати. Трохи зачекавши, поки усе навколо заспокоїться, ближче до ранку поліцейські непомітно оточили землянку.
Правда, мережа виявилася з дірками. Що стривожило нечисту компанію: стрілянина чи необережність поліції – хтозна. Одному з підозрюваних вдалося проскочити крізь кордон городових і сховатися, уникнувши затримання. Але шістьох – чотирьох молодиків та двох дівчат – схопили.
Провівши обшук на місці, поліцейські виявили тут силу-силенну речей та продовольства: «гусей, качок, яловичини, що виявилась викраденою з комор обивателів Плоскої дільниці, посуд і деякі речі; ліжок не виявилося, але на підлозі була купа сіна, що слугувала місцем ночівлі для мешканців землянки».
Стосовно затриманих Лотоцького, Калюжного, Анісеєва, Лаутенкової, Скориніної й Тупіцина почалося слідство. Тільки останній дав свідчення з приводу низки крадіжок на дачах. Інші запевняли, що опинились у землянці випадково, а крала та людина, що втекла – якийсь Дехтерьов. Але тут у пригоді став відважний художник.
Поліція швидко знайшла винуватця гучного переполоху й стрілянини. Сергій Іванович, утім, і не ховався. Розповівши слідчому, що сталося вночі, він на очній ставці упевнено впізнав двох із затриманих.
Понад рік тривало слідство, і, врешті-решт, наприкінці 1898 року після дотримання усіх процедур на затриманих чекав суд присяжних. Вердикт був суворий: усі винні, за винятком 17-річної Олександри Скориніної. Їх засудили до позбавлення волі у арештантських ротах і тюремного ув’язнення від півроку до 3 років 9 місяців.
Але – якби ж то після цієї нічної пригоди художник нарешті отримав змогу без зайвих клопотів малювати…
Кілька років потому
Годі й сподіватися, що лише одна вдала поліцейська операція, ліквідація зграї злочинців та їхнє засудження одразу розв’яжуть проблему дачних крадіжок. І напади на околицях тривали – а поліція й надалі демонструвала вкрай незначні успіхи у боротьбі з цим злом. Злочинці відбували покарання, звільнялися – й нерідко мстилися своїм жертвам. Або й не звільнялися за вироком – тоді з місць позбавлення волі не тікав лише лінивий.
До того ж, наприкінці ХІХ століття у Києві з’явився новий голова поліції. Оцінки діяльності В’ячеслава Івановича Цихоцького, призначеного київським поліцеймейстером 1 січня 1898 року, вкрай неоднозначні. З одного боку, за його сприяння було впорядковано поліцейську службу; зусилля співробітників спрямовано на забезпечення порядку, норм благоустрою на київських вулицях та на конкретну допомогу містянам. Покращилося й розкриття найбільш резонансних злочинів.
Поряд із цим, у різних районах міста відбувся значний сплеск вуличної злочинності, дрібних крадіжок тощо. До того ж, його перебування на посаді відзначилося цілою низкою зловживань та корупційних скандалів. А після бурхливих подій 1905 року, коли поліцеймейстера було помічено у сприянні єврейським погромам та у розкраданні майна жертв – Цихоцького наступного року переведено до Тифлісу, де він 1908 року вкоротив собі віку. Мабуть, боявся чогось гіршого.
А на межі ХІХ – ХХ століть В’ячеслав Іванович запам’ятався багатьом киянам через серію своїх статей та розпоряджень у міській пресі – і… боротьбою з тваринами, немов би здійснюючи її на виконання останніх урядових циркулярів. Одні кияни із захопленням вітали ці ініціативи, інші – були категорично проти, потроху критикуючи «нову мітлу». На цьому ґрунті переслідувач та захисник домашніх улюбленців не могли не стикатися.
Отже, у 1899 – 1900 роках, замість того, щоби готувати роботи до Всесвітньої Паризької виставки 15 квітня – 12 листопада 1900 року, а потім спокійно чекати на заслужену винагороду, героїчний художник Світославський був змушений знову й знову опиратися нападам злодіїв. При цьому, він навіть не мав змоги покластися на допомогу поліції.
Кричуща бездіяльність
Розповідає Сергій Іванович: «Уже протягом багатьох років садиба моя час від часу потерпає від нападів різних покидьків з числа мешканців так званої Юрковиці. Цього літа така доля спіткала мою садибу 6 разів. Грабіжники розбивали вікна, ламали замки, водомір, крали чавунні труби водопостачання, одіж у робітників, розбиваючи їхні скрині, забираючи речі й гроші, собак розрубували навпіл. На усі мої заяви про це поліція задовольнялася складанням протоколів, і через триваючі неподобства я продовжував почувати себе у стані облоги».
6 вересня 1900 року стався ще один жахливий випадок. Зграя злодіїв, зламавши паркан та прочинивши браму, вдерлася до помешкання й заходилася там хазяйнувати. На варті ними було залишено 8-річного хлопчину. Садівник господаря, 19-річний Сергій Мельник упіймав вартового, а тим часом дорослі грабіжники втекли.
Дитину відвели до Плоского відділку, щоб з’ясувати особи злодіїв – але черговий наглядач навіть не поцікавився обставинами, наказавши «доправити хлопчика до батьків». Цей похід мало не став фатальним для Мельника. На Юрковиці юнака жорстоко побили, ледь не вбили, і йому лише дивом вдалося втекти. Поліція, куди звернувся постраждалий, порадила йому самотужки добиратися до міського лікаря на Львівську вулицю, знову відмовивши у будь-якій допомозі. Ще довго потім нещасний садівник відлежувався у садибі художника, скаржачись на болі у всьому тілі.
Світославський був змушений звернутися по допомогу до найвищого керівництва. «Після усього цього я пішов до пана поліцеймейстера, щоб викласти усе на словах та прохати його посприяти, надати мені наглядача для розслідування по гарячих слідах. Але пан поліцеймейстер мені у цьому відмовив та запропонував викласти усе на папері.
Пішовши від нього, я попрямував до Лук’янівського відділку, де не заставши пристава, звернувся до його помічника; помічник показав мені чергового наглядача, що опікується Юрковицею. Я прохав посприяти мені, прохав піти із садівником розшукати злочинців. Наглядач відповів, що нехай цей побитий іде сам із городовим та розшукує їх; не його це справа ходити й розшукувати».
Лише окремі слова поліцейських виявилися вартими уваги. Як відзначає художник, «на мої скарги один з чинів щиросердно порадив мені «стріляти у нападників», але я, вважаючи, що мешкаю у цивілізованій державі й під захистом поліції, не вважав за потрібне застосовувати такі рішучі заходи».
Не вважав за потрібне – проте довелося. Тож, працюючи на етюдах, у майстерні та пораючись удома, видатний художник Сергій Іванович Світославський був змушений не полишати револьвер – про всяк випадок.
І не мовчати, намагаючись розворушити надто ліниву київську поліцію через громадську думку, надсилаючи уїдливі листи до преси.
Євген Голодрига
Читайте також:
Київські скарби. Таємнича садиба Лева Бродського
Небезпеки дачного відпочинку: аварія поблизу Жулян у 1898 році. Частина 1. Катастрофа
Вбивство у Товаристві Київської міської залізниці. Частина 1. Скандал, що призвів до трагедії
Вбивство у Товаристві Київської міської залізниці Частина 2. Смертоносний афект і його виправдання