Халати у Купецькому саду: як кияни зустрічали бухарського еміра

Протягом своєї багатовікової історії Київ нерідко відвідували поважні гості. Князі й гетьмани, королі та імператори схиляли голови перед Святою Софією Київською. У 1898 році до їх числа приєднався емір бухарський – монарх напівзалежної азійської держави. Він гуляв київськими вулицями, спілкувався з першими особами міста й краю, відзначав та дарував милості. І продовжив свою мандрівку у неймовірному захваті від міста над Дніпром. Мандрівку, як видається, зовсім не випадкову – відбулася вона на тлі загострення геополітичного протистояння у Центральній Азії

Лукавство східне й київське

Таємниче слово «Бухара» часто викликає в уяві читачів візерунки східного колориту й гучні імена мешканців цього славетного міста. Таджицький і персидський поет Рудакі; його молодший сучасник, «батько» середньовічної медицини Абу Алі ібн Сіна – знаний Авіценна; неповторний співець вина й кохання Омар Хайям – обезсмертили його.

Слава ще одного бухарця, «порушника спокою», веселого вільнодумця Ходжі Насреддіна крокує світом завдяки народним анекдотам та літературі. Фрази «Не думай про білу мавпу», «За двадцять років хтось із нас обов’язково помре – або я, або емір, або цей віслюк» тощо із легкої руки письменника Л. В. Соловйова стали насправді крилатими.

Що вже й казати про «усі атрибути бухарського єврея: оксамитову шапку, облямовану шакалом, і товсту ватяну ковдру, зшиту як халат» від «Золотого теляти»…

Кияни, хоч якось пов’язані з риболовлею, звичайно, добре знають про ринок рибальського знаряддя «Бухара», що поряд зі станцією метро «Дніпро» («Вихід на праву платформу»). Тут є все, чого забажає душа любителя відпочити з вудкою. А близькість великої води дозволяє, нашвидкуруч спорядившись і прикупивши насадки, тут-таки й випробувати своє щастя. Місцеві продавці розважать рибальськими байками; розпитають, розкажуть, покажуть, порадять – і обов’язково умовлять придбати хоч що-небудь зі свого краму. У ряду наживок навчать оригінальним і смішним, «дуже дієвим» замовлянням на улов. Правда, ціни тут аж ніяк не смішні – за колорит треба доплачувати…

Але були в історії Києва часи, коли та, справжня, азійська Бухара-і-Шериф – Шляхетна Бухара – приходила сюди, щоби засвідчити свою шану. І вражені київські обивателі на власні очі бачили справжній Схід, живий, строкатий і гарячий, а не той фальшивий, показний і нахабний, який зображували для них ряджені «восточные человеки», прикажчики чисельних крамниць і крамничок Контрактового ярмарку.

Отже, на кінець травня (за старим стилем) у далекому 1898 році київські газети збудили цікавість своїх читачів повідомленням цілком у стилі гоголівського Городничого: до нас їде бухарський емір!

Країна далека – але така потрібна

Бухарський емірат (1756 – 1920 рр.) – держава у Центральній Азії, населена сартами (самоназва осілих узбеків і рівнинних таджиків). Ще у 1868 році тодішній її правитель, емір Саїд Музаффар Бахадур-хан, зрозумівши, що не зможе протистояти експансії Російської імперії, не схотів розділяти долю підкорених вогнем і мечем Коканду, Ташкенту й Хіви. І визнав васальну залежність від російського царя – тим самим зберігши титул, маєтки і життя підданих.

Центрально-азійські держави у середині XIX в. стали гирями на терезах Великої Гри – геополітичного протистояння із Великою Британією за вплив у регіоні. Російська імперія просувалася на Південь, використовуючи значні військові контингенти, грошові ресурси і науково-розвідувальні експедиції. У запеклих сутичках і облогах підкорялися стародавні міста, гриміла канонада, свистіли шаблі, блищали багнети, лилися ріки крові.

Але навіть захоплені силою зброї, сарти ще довго не корилися завойовникам, опираючись, піднімаючи повстання, зберігаючи віру і традиційний уклад всередині своїх громад, куди, у махаллю, стороннім дороги не було.

Їм потайки допомагали англійці, плекаючи, звичайно, свої плани. Діючи з боку Індії, вони споряджали розвідувальні експедиції, каравани зі зброєю і т. ін. Мандрівники Сходу, дервіші, несли через умовний у багатьох місцях кордон листи духовних лідерів – і фірмани правителів Порти й Персії, котрі намагалися здобути свої шматочки у загальній колотнечі.

На тлі цього вируючого казана Бухара виглядала острівцем спокою. Піднятий на повсті (ритуал посідання престолу) 1885 року, Сеїд-Абдул-Ахад-Богодур-хан зберіг вірність угоді із Петербургом. І отримав натомість непогані дивіденди: зростання в армійському чині, титул «Високості», кавалерство російських орденів, рахунки у банках – і взагалі пошану.

Молодий емір вважався доволі прогресивним на той час правителем. Він заборонив тортури, обмежив смертну кару – не зупиняючись, утім, перед нечуваною жорстокістю у придушенні проявів непокори. Газети публікують моторошні подробиці кривавих показових екзекуцій над підданими, що завинили.

Абдул-Ахад спробував реформувати бухарське військо за зразком армії завойовників. Але тут завадила традиційна східна інерція.

Ситуацію змальовує кореспондент: «Солдати різного віку: поруч із сивим дідуганом зовсім хирляве хлоп’я; виправки ніякої, замість неї кривляння, стрибки й гримаси. Правда, переймають вони все у нас з великою охотою, але, Боже, як безладно і потворно це у них виходить. Команда звучала тільки заради команди, без жодного стосунку до її змісту та значення; часто за командою люди виконували все, що завгодно, причому начальник скоромовкою передавав людям, що потрібно зробити, а потім кричав якусь нашу команду, і люди одразу починали її виконувати. Одного разу нашому командувачу військами виставили вони десь почесну варту. У кожного із солдат із рушниці стирчав букет квітів, ствол рушниці був наповнений водою».

Так, ця армія не впоралася б навіть із натовпом повсталих. А бажаючих повстати – було…

Безліч милостей

Сеїд-Абдул-Ахад-Богодур-хан нерідко бував у європейській частині імперії. Подався він сюди і в 1898 р. Спочатку потрібно було засвідчити належне сюзеренові. У кінці травня, шанобливо схиливши голову, емір вслухався в слова проголошуваного рескрипту: «Визнаючи нині за благо об’єднати Наші Середньоазійські володіння під начальством однієї особи, Я вважаю приємним обов’язком висловити Вашій Високості впевненість, що міцно встановлені стосунки між Росією і під її покровительством Бухарським ханством і надалі не зміняться і ні в чому не будуть порушені. Бажаючи висловити Вашій Високості Моє особливе благовоління, дарую при цьому Вам Мій портрет, оздоблений діамантами, для носіння на грудях. Перебуваю до Вас назавжди незмінно прихильний і щиро доброзичливий Микола».

Сторони розв’язали і низку практичних – комерційних – питань. До Бухари й сусідньої Хіви уже через місяць після урочистого прийому попрямував торговий агент петербурзького купецтва: замовити і купити місцеві килими, що стрімко набирали ціну на Заході. У свою чергу, бухарські купці заходились відкривати представництва у містах імперії.

Емір взяв участь у суспільному житті – за протекцією імператриці Марії Федорівни його було призначено почесним головою Туркестанського товариства милосердя. Тим часом, у надрах Головного управління російського Червоного Хреста похапцем вироблявся статут новонародженого Товариства.

«Дари волхвів» царським портретом не обмежилися. Еміру піднесли силу-силенну всього, що тішить погляд: розкішні милі дрібнички, дорогоцінний посуд. Чайний, столовий і похідний сервізи гарнесенько спакували, підготувавши до перевезення. Порадував Абдул-Ахада, котрий знічев’я бавився віршуванням, дорогоцінний письмовий бювар. До розкішно оздобленої зброї для молодечих мисливських забав і колекції револьверів новітніх моделей з вензелями еміра додали сотню драгунських гвинтівок на потреби бухарського війська.

Не оминули увагою і почет східного правителя, вручивши ордени його сановникам і синові (останній, Сеїд Мір Мухаммед Алім-хан, через 12 років успадкує трон батька і стане останнім бухарським еміром). Гостей обдарували різними коштовними дрібницями. Висловивши подяку на прощальній аудієнції в Царськосельському палаці, Абдул-Ахад 1 червня 1898 р відбув зі столиці імперії.

Урочистості, «солдатики», обіди

Чотири дні, поки екстрений потяг еміра перебував у дорозі від Санкт-Петербурга до Києва із зупинкою у Москві, у столиці Південно-Західного краю тривали останні клопоти: готувалися апартаменти, визначався кошторис, продумувалося меню урочистого обіду від імені міста, вигадувалася програма розваг. Солдати приводили до ладу мундири й амуніцію, начальство повторювало вітальні промови, а обивателі згоряли від нетерпіння, передчуваючи незвичайне видовище.

І ось, увечері 6 червня на пероні київського вокзалу в очікуванні прибуття екстреного поїзда зібралися зустрічаючі. Оскільки статус еміра за імперською ієрархією, загалом, дорівнював начальникові краю, зустрічати гостя за чином відрядили других осіб.

Нарешті, о 5 годині прибув потяг, і Сеїд-Абдул-Ахад-Богодур-хан, дев’ятий емір бухарський, ступив на київську землю. Його супроводжували вісім сановників власного кабінету, підполковник Генштабу з Туркестану Кузнєцов, завідувач Азійської частини Головного Штабу Скерський, перекладач, лікар і челядь. З промовами від імені Києва та губернії виступили віце-губернатор П. О. Слєпцов, начальник штабу Київської фортеці підполковник Чернозубов та інші.

Після привітань емір попрямував у апартаменти готелю «Континенталь». Вздовж дороги кортеж зустрічав натовп на тротуарах. У готелі виставлено парний караул. Вже тут, у номері, гість прийняв перших осіб міста: губернатора Ф. Ф. Трепова, коменданта фортеці О. В. Аносова. Після короткого відпочинку сам Абдул-Ахад завітав до генерал-губернатора Київського, Подільського і Волинського генерал-ад’ютанта М. І. Драгомирова.

Наступного дня до 11 години ранку гостю представилася делегація гласних міської думи на чолі з головою С. М. Сольським. Від імені купецтва краю його вітали Ф. Г. Дитятин і А. В. Берестовський. О 6 годині вечора відбувся обід у М. І. Драгомирова.

Ранок 8 червня відвели для «гри у солдатики». У саперних таборах на Чорній Горі (місцевість у Печерському районі, сучасні вул. М. Бойчука, бул. Дружби Народів, Залізничне шосе – до вул. Саперно-Слобідської Голосіївського району) відбулися показові навчання. У присутності високого гостя піхотна рота і козаки 1 Уральського полку продемонстрували свою майстерність. З огляду на стан його власного війська, можна собі уявити, наскільки дійство вразило еміра – він навіть спромігся на кілька слів подяки із жахливим акцентом.

Далі програма передбачала розваги на воді. Прогулянка Дніпром на пароплаві почалася як затишний сімейний відпочинок, або, скоріше, приватний прийом. Начальник краю і губернатор з подружжям, військове та цивільне керівництво міста, спеціально запрошені кращі люди міста оточили гостей строкатим натовпом.

Допоки усі насолоджувалися вишуканими наїдками місцевого буфету, пароплав, взяв курс вниз за течією і незабаром причалив до Жукового острова, що навпроти Китаївського монастиря. Тут встигли усе підготувати, і, зійшовши на берег, прибулі з цікавістю спостерігали продовження військових ігрищ. Під гуркіт підводних піротехнічних зарядів 4 і 5 батальйони понтонерів місцевого гарнізону продемонстрували наведення переправи в бойових умовах.

Потім пароплав з гостями, розвернувшись проти течії, продефілював повз гавань, роботи зі спорудження якої вразили еміра своєю величністю.

Не водять у Купецькому слона…

Після обіду у генерал-губернатора високий гість нарешті явив себе київській публіці. Обивателів, змушених 6 числа споглядати лише, як проїжджають повз них Безаківською розкішні екіпажі, було сповна винагороджено можливістю побачити прогулянку його високості Купецьким садом. У білій шовковій чалмі, попри спеку у пальто офіцерського сукна, скроєному на зразок халата, із погонами генерал-лейтенанта – ця версія форми Терського козачого війська викликала перешіптування у натовпі, що заповнив сад. Вражень додавав і почет – східні гості, оточені кращими особами міста.

На очах публіки розкішно ілюмінованими алеями процесія пройшла до декорованого балкону, з якого гості милувалися бенгальськими вогнями і феєрверками. Лише їдкий дим працюючих поблизу підприємств трохи псував враження.

Київський журналіст і театральний критик К. І. Смаковській, що ховався за псевдонімом «Неизвестный», пише: «…У нас був бухарський тиждень. Виявилось це у тому, що натовпи київської публіки ходили слідом за бухарцям і дивився, як вони заходили в магазини і щось купували, або ж прогулювалися Хрещатиком. Все це вони робили мовчки».

Перед від’їздом, розчулений прийомом, Сеїд-Абдул-Ахад-Богодур-хан здійснив традиційну роздачу подарунків. Діамантовим орденом «Іскандер-Саліс» 1 ступеня було нагороджено генерал-губернатора Драгомирова. Губернатору Трепову й низці військових дісталася «Бухарська Зірка Золота» 1 ступеня. Групу військових, поліцейських і цивільних осіб відзначили ступенями нижче і срібними зірками – всього 29 орденів.

Шурхіт фірманів еміра Шляхетної Бухари і коштовний блиск торкнулися й нижніх чинів, котрі настільки вразили гостя своєю майстерністю. Солдати й околодочні наглядачі отримали 45 золотих і срібних медалей – аби вони «прикрасили груди свої і перебували до нас доброзичливими на благо народів і процвітання країни».

10 червня о 6 годині вечора після низки прощальних візитів емір із почтом відбули у Одесу. Проводили високих гостей на київському вокзалі М. І. Драгомиров, Ф. Ф. Трепов, І. О. Слєпцов, губернський предводитель дворянства князь М. В. Рєпнін «та інші офіційні особи».

Поїздка з Києва до Одеси залізницею в наш час триває 7-14 годин. Бухарська делегація їхала туди дві доби: неспішно, милуючись краєвидами. Стільки ж часу пішло у еміра на прогулянки Одесою, знайомство із визначними пам’ятками і візити до перших осіб міста. Вже 14-го східні гості на тому ж екстреному поїзді вирушили у Єлисаветград.

15 червня емір попрямував до Бахчисарая та Ялти. Сюди Абдул-Ахад повертався завжди охоче. Пізніше він навіть збудував тут власний палац із розкішним садом (зараз бібліотека санаторію «Ялта»), навідуючись сюди щоліта.

У Ялті емір залишався трохи більше місяця, покинувши її лише 16 липня і попрямувавши через Севастополь морем на Кавказ.

Пожежа поряд із володіннями

Емір украй вдало відбув із Бухари у приємні мандри. Або ж у нього були якісь таємні відомості – у цьому випадку кияни здобули незабутні враження через грізні події далеко на Сході. З огляду на зафіксовані пресою моменти: прийом у Царському Селі, перебування у дорозі, екскурсія українськими містами тощо – рідне місто Абдул-Ахад залишив близько середини травня.

Саме у цей час поруч (трохи більше 800 км) у Ферганській області спалахнуло повстання. Мешканець села Мін-Тюбе Ішан Мухаммед Алі Халіф, зібравши близько двох тисяч прихильників, оголосив «священну війну», газават, російським окупантам. Увесь цей натовп – піші й кінні – рушив до Андижану, по дорозі знищуючи телеграфний зв’язок.

18 травня повстанці атакували дві роти 20-го Туркестанського батальйону. Бойова і технічна перевага регулярних військ дозволила майже одразу розпорошити нападників. Заарештували керівництво й багатьох учасників заворушень. Повідомлення потрапило в урядові газети 23 числа. Заколотників страчували, відправляли на каторгу або заслання. Непереливки стало й окупаційній адміністрації – багатьох звільнили, зокрема військового губернатора Фергани. Із залишками загонів повстанців розправлялися потім ще доволі тривалий час.

Щоб показати непорушність позицій імперії у Центральній Азії, за ініціативою Миколи II у Петербурзі гучно відзначили 25-річчя підкорення Хіви. Причетні до тих давніх подій отримали подарунки й нагороди, навіть учасники наукових експедицій.

Імператор обіклав напівзлиденних дехкан Ферганській області мільйонною контрибуцією, пізніше «милостиво» знизивши її до 300 тисяч.

Однак повстання не спалахнуло миттєво – Дукчі-Ішан готувався до нього майже 10 років. Скинути ярмо окупантів, поновити Кокандське ханство – ці ідеї активно обговорювалися в народі. Чи був це черговий хід у Великій Грі? Хто знає… Заколот цілком вкладається у логіку подій – проте, немає відомостей про постачання повстанцям ресурсів із британської кишені.

Звичайно, звільнене керівництво області постраждало не безневинно – грішків за російськими чиновниками було чимало. Але проникнути ззовні у таємниці закритої від сторонніх громади «тубільців» – і запобігти повстанню – вони були не в змозі. Та й замало було сходознавців серед «офіцерської кістки» й чиновницького племені.

Інша річ місцевий. Плоть від плоті східного суспільства, непересічний правитель, Сеїд-Абдул-Ахад-Богодур-хан розумів важливість розвідки. Неможливо, щоби його нишпорки не помічали підготовки до заколоту. Щось він, у всякому разі, повинен був знати. Знати і мовчати – не варто без зайвих причин турбувати «білого царя». Може, й у свої великі мандри емір вирушив, аби бути подалі від дому.

Але тепер необхідно зробити щось таке, що підкреслило б його лояльність.

Показова програма

І емір діє, арештовуючи у своїх володіннях підданого британської корони. З Ялти він телеграфує в Бухару, і 5 липня у місті Калі-і-Вамар, де зливаються Мургаб та Сирдар’я затримують англійця Коббольда, що прямує «на полювання» у гори Паміру.

Перед цим англієць  у супроводі капітана Дезі проходить навпростець увесь Кашгар. На кордоні він отримує російський паспорт і далі прямує сам – повз озеро Зор-Куль у ханство Рошан, сподіваючись заглибитись у гори Паміру. Але не склалося.

Затриманого доправили на шугнанський прикордонний пост, поводячись із ним люб’язно. Незабаром британські газети Індії здійняли страшенний галас, заявляючи про кричуще свавілля і сподіваючись на швидке звільнення «безневинного в’язня».

Проте, аналіз шляху Коббольда та його недавня служба офіцером 60 полку Королівських військ недвозначно свідчать про справжні інтереси гостя.

А ось вояж іншого британського підданого зовсім поруч тривав. «10 червня виїхав із Москви відомий англійський мандрівник Р. Л. Джефферсон, який має намір здійснити подорож на велосипеді до Хіви», – пише преса.

Цей любитель вело-променадів містами Російської імперії (Київ, Чернігів, Гомель, Москва, Самара, Оренбург) не збирався ставити рекорди. І подорожував, не поспішаючи, уважно роздивляючись на всі боки. Перешкод йому не чинили через підтримку Імператорського географічного товариства. Члену Британських королівських наукових товариств відповідні папери всюди забезпечували теплий прийом.

Тільки одного разу трапився казус: «В одному місті справник мало не затримав його на дуже тривалий час, заявивши, що він не розуміє його паспорта, а тому повинен послати його для перегляду у Петербург. На щастя, містер Джефферсон згадав, що у нього є папір від Імперського географічного суспільства. Вигляд цього паперу справив на поліцейського дуже сильне враження, і він миттєво із вимогливого й грубого став украй ввічливим. На селян справляв враження взагалі папір з казенної печаткою…».

Вело-мандрівник успішно просувався до своєї мети. Він охоче дав інтерв’ю «Самарской газете», напророкувавши Росії «блискуче майбутнє». Залишається лише здогадуватись, що розповів пан Джефферсон своїм замовникам з числа відповідних служб Her Majesty Королеви Вікторії.

Загалом, обидві місії – і Коббольда, і Джефферсона – цілком вкладаються у межі вікопомної Великої Гри. Як і постать правителя Бухари, однаково важлива для обох сторін.

Але ж який пожиток з цієї гри для киян?

Київські обивателі не переймалися геополітикою. Вони отримали велике задоволення від незвичайного видовища – і тему для довгих теревенів.

Євген Голодрига

Читайте також:

«Солодкі гроші» й непорядні клерки. Історія одного злочину

Вбивство у Товаристві Київської міської залізниці. Частина 1. Скандал, що призвів до трагедії

Вбивство у Товаристві Київської міської залізниці Частина 2. Смертоносний афект і його виправдання