Історія київського міського транспорту, попри зусилля дослідників, досі рясніє білими плямами. Одна з таких давно забутих подій – трагічна смерть працівника Товариства Київської міської залізниці влітку 1897 року. Жахливий злочин у самому центрі Києва відбувся на виробничому ґрунті. Приводом для сварки двох співробітників став третій учасник драми, непристойна пристрасть якого відіграла роль спускового гачка у конфлікті із кривавим фіналом.
«Трамвай побудувати, – …це не ішака купити».
Історія київського громадського транспорту – своєрідна й цікава. На шляху від обшарпаного візка-балагули до рідкокристалічного екрану у вагоні метрополітену знайомство із нею обіцяє чимало захоплюючих поворотів, часових петель, цікавих історій. І «скелетів у шафі», де візницька бараняча шапка і дореволюційний кашкет водія трамваю мирно співіснують із бейджем контролера у тролейбусі нашого часу.
Один із таких «скелетів» – моторошна і трагічна історія, що сталася у київському трамвайному управлінні, або, як тоді говорили, в управі міської залізниці, у далекому 1897 році.
Київський трамвай став одним із багатьох науково-технічних нововведень, що наввипередки проникали у побут населення кінця XIX століття. Із 30 липня (за старим стилем) 1891 року кінно-залізна дорога, з 19 лютого 1892-го паровий, а через три місяці електричний вагони – події стрімко змінювали одна одну. І ще довго кияни перебували у захваті від нового виду транспорту, від його зручності та всюдисущості, а у місті відкривалися усе нові й нові маршрути.
Правда, цей тріумф нерідко
затьмарювали усілякі негаразди: перебої, катастрофи, скандали. Але те, що
сталося одного разу у липні – просто не вкладалося у голові.
Влітку 1897 року Київ і без того був розбурханий понад міру. Ще б пак, адже тут проходив захід насправді міжнародного масштабу. Увага мешканців міста, Південно-Західного краю, та мабуть, усієї імперії була прикута до Київської сільськогосподарської та промислової виставки.
Тут, на схилах Черепанової гори (зараз район НСК «Олімпійський»), з липня по жовтень того року збирались підприємці з усіх куточків країни та з-за кордону, а також безліч простих відвідувачів – ознайомитися з останніми пропозиціями, укласти вигідну угоду, смачно пообідати, або ж просто помилуватися небаченим видовищем. Гостей зустрічали усілякі принади: десятки різноманітних павільйонів, шикарні клумби, колони і статуї, багато трактирів, кухмістерських, чайних і ресторанчиків. Усього виставка прийняла понад 200 тис. відвідувачів.
У підсумку, правда, її визнали невдалою, збитковою і менш цікавою, ніж позаторішня Нижегородська. Але й Київська виставка надовго залишалася у пам’яті містян, чому значною мірою посприяли напрочуд гарно видані буклети від друкарні Стефана Кульженка. А безліч споруд, що залишилися після неї, з успіхом використовувалися з різною метою – аж до Всеросійської виставки та Першої всеросійської олімпіади 1913 року, і навіть виставки гетьмана Скоропадського 1918 року.
Аж ось, незабаром після урочистого відкриття головного заходу року, 18 липня Київ неначе грім уразила звістка: в Управі міської залізниці стріляли! Вбито людину! Вбивця намагався накласти на себе руки!
Хто ж вони – учасники цієї трагічної історії?
Ідеальний начальник?
Жертва кривавого злочину, штабс-капітан Дмитро Мікоша, молодий чоловік 26-27 років, був добре знаний у місті, і зажив слави виключно як порядна й чуйна людина. Давно жив у місті, оточений чисельною ріднею, знався та приятелював з багатьма, його приймали у пристойному товаристві.
Він був одружений з дочкою
керуючого справами Київської міської залізниці Соханського. За відгуками, у
родині панували достаток, спокій і теплі стосунки. Служив Мікоша начальником
трамвайного руху – чи не за протекцією тестя?
Начальство (за сумісництвом рідня) цінувало молодого офіцера, вважало його людиною доброю, вихованою, що не допускає дріб’язкових зачіпок стосовно співробітників. Підлеглі також називали його чудовим керівником. «Ставився добре, був справедливий і нікого не ображав»; «Як начальник був прекрасна людина, неодноразово він видавав службовцям платню наперед із власних коштів»; «Був хороший начальник і не чіплявся до підлеглих без діла», – кримінальна справа рясніє подібними відгуками.
За словами свідків, начальник
навіть закривав очі на дрібні порушення: не доповідав керівництву про невеликі
розтрати, надаючи змогу винним підлеглим без розголосу покривати нестачу і т. ін.
Щоправда, є одне «але»: на диво прекрасні атестації й відгуки можна було почути лише від осіб, які перебували у службових і в родинних стосунках зі штабс-капітаном. Це начальник і тесть Соханский, підлеглі по роботі. «Усі ці свідки служать в правлінні міської дороги, і кожен боїться втратити свій шматок хліба», наголошується у судовому звіті за даною справою.
До того ж у скандалі 13 липня 1897 на трамвайній станції поблизу Міської думи Мікоша виявив кричущу несправедливість. За дії, що відповідають прямим службовим обов’язкам, на завідувача станцією накладено суворе і принизливе стягнення – це врешті-решт і призвело до трагічної розв’язки.
Станційний доглядач
Стосовно вбивці: Данило Павлович Гребньов, 33-х років, дворянин Гомельського повіту, народжений у Євлашевці Саратовської губернії, православний, неодружений, контролер міської залізниці – йдеться у сухих рядках судового звіту.
На службу потрапив за протекцією: керуючий Соханський взяв Гребньова після клопотання поліцеймейстера Живоглядова і надалі ставився до працівника поблажливо, не бажаючи викликати невдоволення його покровителя. Він же на суді відзначав добрий початок роботи нового співробітника, який став доглядачем спочатку Лук’янівської, а згодом Хрещатицької станцій.
Сторонні також звертали увагу на відмінну службу Гребньова. Околодочний наглядач Кербашев «перебуваючи на службі у розшуковій частині, діставав часті відрядження на станцію міської дороги. Тут завжди сила-силенна публіки, і у натовпі працюють кишенькові злодії… Свідок заявив, що, не будучи близько знайомий із Гребньовим, він бачив його майже щодня і може засвідчити, що це був хороший, сумлінний службовець, який поводився вельми ввічливо із публікою».
Правда, сам свідок не відрізнявся благонадійністю – про хабарництво околодочного Євгена Кербашева (Кербешева) Києвом ходили легенди. Він навіть став прототипом одного з негативних героїв повісті Олександра Купріна «Яма». Проте, тут його словам вірити можна – вони підтверджені багатьма. Спочатку добре ставився до Гребньова й Мікоша.
Поряд із цим, свідки кажуть про запальність начальника станції, надмірне самолюбство, часом грубощі. Одного разу він відсторонив від роботи кондуктора, запідозривши того у пияцтві. Помилка з’ясувалася – і Гребньов вибачився. Це уперше загострило відносини із Мікошею – родичка контролера була нянею у сім’ї начальника.
Іншим разом Гребньов поскаржився на водія Бабушкіна. Цю скаргу Мікоша залишив без наслідків із позначкою «наклеп». Тим часом, доглядач мав рацію: «Чиновник канцелярії генерал-губернатора Білецький засвідчує, що Бабушкін, не даючи ніяких дзвінків, мало не наїхав на перехожого. Дізнавшись через кілька днів, що Гребньов нажив неприємностей через скарги, він особисто з’явився у правління і підтвердив правильність донесення».
За словами самого наглядача, «він піддавався зауваженням незаслужено і виявлявся завжди винуватим: натовп візників біля станції – винен він, нап’ється кондуктор, вчинить дебош п’яний пасажир, випаде хто-небудь з вагону…».
Скандал назрівав – і незабаром вибухнув.
Трамвайний ловелас
Про людину, що стала
каталізатором трагічної розв’язки, варто сказати окремо. Пан Мяновський
працював десь неподалік від центру міста – і вкрай чудернацьким чином проводив
своє дозвілля…
У 1979 році на телеекрани вийшов
художній фільм «Безіменна зірка» з Анастасією Вертинською у головній ролі.
Картина оповідає про романтичну історію, що сталася у маленькому румунському
містечку. Там ніколи нічого не відбувається, а головною подією, яке збирає чисельну
публіку, є проїзд повз місцеву станцію столичного експреса.
Так само збиралися на трамвайних зупинках у 1897 році й кияни – диво на рейках поки що викликало жвавий інтерес. «Пан Мяновський обрав для себе оригінальну спеціальність «трамвайного ловеласа». Ця спеціальність стала у Києві можлива лише із облаштуванням в ньому міської залізниці, і зокрема – з появою залізничної станції на Царській площі. П. Мяновський просиджував на цій станції кожного дня із 5 до 11 години вечора і «чіплявся» до пасажирок», – пише київський фейлетоніст Неизвестный (К. І. Смаковський).
«Колега за інтересами» молодика розповідав у суді: «На станції дуже весело: завжди можна зустріти кого-небудь із знайомих, бувають і дівиці. Свідок зустрічав щодня на станції Мяновського, і про його поведінку відгукується вкрай несхвально. «Нахаба він був неймовірний, чіплявся до жінок постійно, і його не раз провчали»».
Той же злодійкуватий околодочний Кербашев знав багатьох місцевих «любителів жіноцтва» – і Мяновського також. До нього часто зверталися працівники дороги, питаючи поради, як спекатися нав’язливого пана – але й він не мав що підказати.
Тим часом, Мяновський усе сильніше
дратував пасажирів. Пані називали його нахабою, наказували забиратися геть,
погрожували покликати городового – усе марно. Потік скарг щодня псував настрій
начальникові станції. Його приятель, контролер Васильєв, розповідав: «Гребньов
обурювався поведінкою Мяновського, і говорив… «Я йому зроблю зауваження». «Що
тобі за діло? – заспокоював його свідок. – Нехай за цим дивиться поліція»».
«Нікому не забороняється бути любителем жіночої статі… – ущипливо відзначає фейлетоніст. – Але – любовні освідчення, до яких доводиться залучати пана городового, це справа, яка не личить юнакові приємної зовнішності. Київські обивателі навіть не підозрювали, що ця непоказна і тісна станція, по суті, являє собою романтичний куточок, де бавиться пустун-Амур у образі пана Мяновського. Натомість київські обивательки про це дізналися, не скажу, щоб на превелике для себе задоволення».
Вибухнуло 13 липня 1897 року. Через кілька днів поліцейський Кербашев зустрів Гребньова, «і той говорив йому із доданням відповідних епітетів: уявіть, я зробив зауваження цьому «їжакові» (так називали контролери Мяновського, який підстригав волосся «їжачком»), а він поскаржився Мікоші, який відсторонив мене від служби».
Що ж сталося?
Фатальний скандал
За словами Мяновського: «13 липня він домовився з одним знайомим зустрітися на Царській площі. Сидячи біля павільйону, він зауважив, що з подільським вагоном приїхала одна його знайома і сіла до хрещатицького вагону. Свідок увійшов слідом і почав теревенити зі своєю знайомою. Гребньов розпорядився, щоб кондуктор почав роздачу квитків. Коли свідок залишив вагон, Гребньов зробив йому зауваження: чого ви тут чіпляєтесь до жінок і займаєте місця для публіки.
Свідок, страшно обурений діями Гребньова, почав пояснювати публіці, що Гребньов не має ніякого права втручатися у справи пасажирів, що це неподобство, що він буде скаржитися і т. ін. У цей час із печерським вагоном прибув Мікоша. Свідок був віддалено знайомий із начальником руху, а тому відразу виклав йому, у чім річ».
Розмова Мяновського зі штабс-капітаном велася у підвищеному тоні. Гребньов, у присутності якого усе це відбувалося, марно намагався вставити хоч слово. Васильєв розповідає: «Мяновський жваво пояснював щось Мікоші. Гребньов стояв осторонь, був сильно схвильований і поривався кілька разів говорити. «Замовкніть, а то вижену вас геть зі станції», – сказав йому Мікоша». Як іронічно зауважить пізніше адвокат Гребньова, напрочуд приємні звичаї на міській залізниці, якщо подібні слова керівництво не вважає за образу!
У сварці за Гребньова заступалися й інші: «Свідок Зелінгер, випадковий очевидець того, як якийсь молодий чоловік лаяв украй неприпустимим чином доглядача станції. Було це на коліях, які заповнив натовп, кожну хвилину міг підійти до станції вагон і наїхати на публіку, а пан все не вгамовувався. Тоді свідок підійшов до начальника станції і сказав йому: «Треба запросити поліцію і очистити колію, а порушника порядку відправити до відділку». «Як я можу відправити бешкетника до відділку, коли він знайомий Мікоші, котрий мене вижене зі служби?»».
Наступного дня Мікоша відсторонив Гребньова від керівництва станцією, замінивши його Васильєвим. «Це викреслювання прізвища Гребньова тривало кілька днів. Гребньов був украй обурений вчинком Мікоші, звертався до керівництва і після розмови намагався був контролювати вагони, але в перший же день, зіскакуючи з вагона, з незвички вдарився об стовп і розірвав зовсім нове пальто. Після цього він отримав відпустку на п’ять днів».
Напруга в управлінні не спадала. Занепокоївся навіть головний винуватець, Мяновський: «Через кілька днів свідок відправився до Мікоші і просив його не давати ходу справі. Мікоша сказав, що Гребньова необхідно провчити і що переміщення в матеріальному плані не є збитковим. Свідкові довелося ще раз розмовляти з Мікошею. Він дізнався, що Гребньов збирається скаржитися на нього в суд за образу, а тому він звернувся до Мікоші з проханням підтвердити на суді, що він не ображав Гребньова».
Тим часом, колишній начальник станції вже прийняв фатальне рішення.
Євген Голодрига
