«Солодкі гроші» й непорядні клерки. Історія одного злочину

Головна підвалина бурхливого розвитку і достатку Києва кінця XIX століття, цукрова промисловість, доволі часто привертала до себе увагу всіляких злодійкуватих суб’єктів. Час від часу їх викривали, судили й карали. Один із таких процесів розпочався 28 жовтня 1898 року у окружному суді

Цукрова голова імперії

Неймовірний спалах ділової активності у Києві кінця XIX століття відзначається багатьма сучасниками й теперішніми дослідниками. Значною мірою все це: розквіт торгівлі, будівельний бум, розвиток транспорту, широке впровадження тогочасних передових технологій (електрики, нафти й пари, хімії тощо) відбувалося завдяки головній статті прибутку Південно-Західного краю – цукровим оборудкам.

Яскраве свідчення тому – щорічні багатотисячні угоди на головному київському ярмарку, Контрактах. Ярмарок може й втратив свій колишній універсальний статус, поступившись хлібною торгівлею Одесі – проте цукор тут залишався поза конкуренцією. Київ тоді був, так би мовити, «солодкою столицею» не тільки краю, але й усієї величезної імперії..

Ніжинська гілка роду Мусіних-Пушкіних не посідала чільного місця серед цукрових магнатів. Її представники були розпорядниками зовсім невеличкого у місцевому масштабі виробництва – і стали відомі на іншому терені. Олександр Олексійович Мусін-Пушкін здобув популярність у краї як видатний педагог, попечитель Ніжинського Історико-філологічного інституту князя Безбородька та чиновник від Міністерства народної освіти.

Одночасно він разом із братом Володимиром фактично керував товариством Носівсько-Козарського цукрового заводу (зараз Носівський завод) між містечком Носівка і селом Козари Чернігівської губернії. Але, подібно до головних сімей галузі, як-от Бродські, Терещенки, Харитоненки, Мусін-Пушкінське товариство також відкрило своє представництво в Києві.

Тут-таки, у конторі, і оселилася та малесенька «цукрова міль», яка на деякий час розбурхала уяву київського обивателя. Таке буває всюди й завжди, у будь-якій великій галузі: навколо китів, акул та інших монстрів метушиться дрібна рибинка, живлячись майже непомітними крихтами.

Годі рахувати чужі гроші!

У кінці 90-х років XIX століття непоказним помічником бухгалтера правління товариства заводу працював молодик зі шляхетними манерами Євген Туркевич. Повз пальці дрібного клерка частенько проходили досить пристойні суми. Одного разу юнакові вкрай закортіло взяти трохи для себе. У 1897 році він вперше підробив підпис на банківському листі, і, завмираючи від жаху, пішов по готівку.

Але безмежна радість охопила шахрая-початківця, коли у Київському відділенні Санкт-Петербурзького міжнародного комерційного банку, що винаймало приміщення на розі вулиць Інститутської і Хрещатика, №1, гроші видали без зайвих питань. І їх тепер можна було потроху витрачати. Щоправда, вистачило краденого ненадовго. Тоді Туркевич підробляє другий документ, потім третій, потім ще і ще…

Цифри у підробках зростали – але зростала й небезпека викриття. Туркевич розумів, що занадто часто з’являється у банку і грає з вогнем. Але зупинитися було вже понад силу – і обкрадання заводської каси тривало. Справжнім подарунком долі став отриманий ним лист, що сповіщав про приїзд найближчими днями давнього друга дитинства, який просив дозволу оселитися у Євгена, поки він буде підшукувати собі роботу у Києві.

І ось уже син губернського секретаря, 20-річний Броніслав Сосновський, із захопленням спілкується зі старим приятелем. Господар привітно зустрів гостя, запросив його розташовуватися і залишатися, скільки тому буде треба. Засоби для існування є – невеличкий капіталець у банку. Треба тільки приходити по дивіденди.

Кілька теплих слів, приємна посмішка – і тепер вже Сосновський, навіть не підозрюючи про злочинні нахили товариша, знімає кошти за фальшивими вимогами.

А потреба у грошах збільшувалась, і ось, у лютому 1898 року зловмисник наважується на значнішу аферу. За п’ятьма тисячами вкотре вирушає Сосновський. Все знову виходить. Але й стає більш лячно – гешефт може стати останньою краплею; з’являються погані передчуття. І Туркевич готовий накивати п`ятами – подалі від Києва, навіть за Урал. Він пропонує Сосновському трохи помандрувати; може, вдається до залякувань, розкриваючи правду про свої оборудки – і приятелі невдовзі сідають у потяг.

Відзначимо: «Предчувствия его не обманули». На біду компаньйонів, знайшовся у відділку пильний клерк, котрий, трохи уважніше роздивившись платіжний документ, повідомив про свої сумніви керівництво банку та правління цукровиків. І – яка несподіванка! – на бланку вимоги стоїть підпис директора-розпорядника Мейнгарда, який в цей самий час спокійнісінько мешкає у Австрії.

Шахраїв досить швидко ідентифікували. І якщо стосовно Сосновського можна було сказати небагато, то про Туркевича, що звільнився напередодні, все зрозуміли миттєво.

Тим часом приятелі були вже далеко. «Дорогою, у Москві, вони звели кумпанію із двома дівчатами, яких умовили їхати разом». Так, весело і з приємними пригодами, дісталися Пензи.

Фальшивий «граф Вронський»

Одного вечора пензенський пристав Краснослободський, обходячи територію, раптом почув, що з вікон найбільш пристойного міського готелю на всю околицю лунають сміх та співи. «Оскільки неподобство відбувалося у перший тиждень Великого посту, коли навіть найвеселіша молодь уникає гулянок, пристав поцікавився спитати у швейцара готелю, хто це так весело проводить час. Приставу було повідомлено, що в готелі оселились двоє молодиків із двома панянками, зняли найкращий номер і зажадали вечерю».

Повернувшись до відділку, пристав доручив помічникові придивитися до гостей. Той попрямував до готелю, де допитав швейцара: що за бучний бенкет і де папери мешканців? «Йому пояснили, що один з приїжджих, Броніслав Сосновський, надав свій дозвіл на проживання, інший же, Євген Вронський, відправив до відділку лише свою візитну картку».

У цей час із «веселого» номера вийшов нетверезий молодик і, заточуючись, підійшов до співрозмовників. Він «став наполягати зайти до нього у номер під’їсти. Помічник пристав на прохання. У номері одразу ж з’явилися Вронський і двоє молодих панянок, було замовлено нові закуски, вина, і почалася пиятика.

Помічник пристава зауважив, що мандрівники хочуть, мабуть, напоїти його. Головним у компанії був Вронський, якого Сосновський і дівчата називали графом, і який, вочевидь, платив по рахунках. Сосновський по секрету повідомив, що Вронський – дуже багата людина, їде в Єкатеринбург до своєї сестри».

Граф справив на чиновника поліції негативне враження: у розмові увесь час плутався, недоречно жартував, поводився розв’язно. І ніяк не спромігся виразно пояснити, хто він і чим займається. Комерсант? Але чим торгує, і де його оголошення, прейскуранти, довіреності тощо? Отже, тільки буде комерсантом, у березні, а всі папери у сестри в Єкатеринбурзі…

У відділку чиновник повідомив керівництво про свої сумніви та підозри. А на ранок – іще одна новина: у готелі гучна сварка і навіть бійка! Довелося повертатися. З’ясувалося, що винуватцем скандалу стала одна з панянок: образила Сосновського, назвавши його лакеєм графа Вронського – і між приятелями відбулася гостра розмова.

Молодика доправили до поліції. Мабуть, він вкрай розлютився на товариша – і своєю розповіддю просто вразив присутніх: Вронський зовсім не Вронський, ще й не граф, його прізвище Туркевич, свої кошти набув злочином і зараз тікає від кари.

Загрозу, мабуть, відчув і псевдо-граф – поліцейський наряд прибув до готелю запізно. «Розрахувавшись, забравши з собою одну з дівчат і валізу, він попрямував на вокзал з метою залишити Пензу. Однак йому не вдалося це зробити. Його було затримано на вокзалі і заарештовано».

Влада розпочала дізнання – і запрацював поліцейський телеграф.

Банківські клопоти губернського масштабу

Через кілька днів у Київському відділенні Санкт-Петербурзького міжнародного банку отримали телеграму, де повідомлялось про події у Пензі. Працівникам пропонувалося негайно перевірити документацію. А бухгалтерія вже і без нагадувань працювала щосили – тут ще після сигналу цукрозаводчиків заходилися передивлятись витратні книги і підшивки листів-вимог за останні роки. Але марно – одразу виявити підробки не вдалося.

У роботі допоміг бухгалтер правління Носівсько-Козарського заводу – колишній керівник зловмисника. Лише тоді, порівнюючи заводську і банківську документацію, звіряючи буквально кожен дріб’язковий папірець, вдалося виявити невідповідності.

«Виявилося, що банком видані деякі суми за такими листами-вимогами, котрих правління не видавало. Підписи директора-розпорядника і бухгалтера товариства підроблені надзвичай вправно і майже нічим не відрізнялися від справжніх.

Сума, видана банком за підробленими документами, була визначена у 13.250 руб. Її було отримано не одразу, а за 12-ма листами-вимогами, котрі надавалися в банк у різний час з вересня 1897 року по лютий 1898-го».

Підробки негайно вилучили, додавши до матеріалів слідства, і відправили на експертизу. На допиті бухгалтер заводу підтвердив: так, він знає Туркевича як свого колишнього працівника, але про Сосновського ніколи навіть не чув.

Тим часом, заарештовані у Пензі обидва молодики і одна з дівчат вже прямували під конвоєм до Києва.

Кожному за справами його…

З вокзалу арештантів доправили до Лук’янівської в’язниці, і слідство продовжило роботу. З березня по жовтень проводилися експертизи, допитували підозрюваних і свідків тощо. Ще у Пензі після арешту у молодих людей вилучили 4 тисячі – все, що залишилося від украденого.

На допитах хлопці, немов змагаючись, звинувачували одне одного. Але слідчий встановив, що перші підробки з’явилися у банку ще до приїзду Сосновського до Києва. І експертиза почерків беззаперечно назвала Туркевича автором підроблених паперів.

Лише 28 жовтня 1898 року у Київському окружному суді розпочалося засідання у цій справі. «Були допитані два поліцейських чиновники з м. Пензи, одна з дівчат і бухгалтери: відділення міжнародного банку і товариства Носівсько-Козарсько заводу. Було прочитано експертизу».

Під час дебатів обвинувач, товариш прокурора К. Н. Подрезан, вимагав суворого покарання для обох підсудних. Заперечуючи йому, адвокат Р. І. Базінер звертав увагу на факт необізнаності Сосновського у злочинному походженні коштів. Розтрата ж ним краденого разом зі злодієм не стосується справи.

Свого інтересу в суді трималися й цукровики. Їхній повірений С. Я. Богданов «клопотався про визнання факту, що листи-вимоги, за якими були видані гроші – підроблені». Пани Мусіни-Пушкіни геть не виявляли бажання оплачувати помилку касира банку із власної кишені.

Після тривалої наради присяжні визнали листи фальшивими, але виправдали Сосновського. Туркевича оголосили винним, але таким, що заслуговує поблажливості. На нього тепер чекали позбавлення всіх прав і переваг, і дорога на Північ – на поселення в Олонецьку губернію без права відлучки.

Так і закінчилася ця історія: для одних сумно, для інших легким переляком, але для всіх – повчально.

Євген Голодрига